Євген Маланюк

Шевченко

Не поет — бо це ж до болю мало,

 Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,

 І вже менш за все — “Кобзар Тарас“,

 Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше — бунт буйних майбутніх рас,

 Полум’я, на котрім тьма розтала,

 Вибух крові, що зарокотала

 Карою на довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

 Гонта, що синів свяченим ріже,—

 У досвітніх загравах — степах

 З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати

 І садок вишневий коло хати.