Уже весна, але поля ще голі,
І сірі хмари виснуть у вікні,
Безлисті дерева на видноколі
Ще сплять і марять у зимовім сні.

І раптом вітер, ніби мимоволі,
Жбурнув листок, як вісточку, мені.
Він вдаривсь в шибку, потім при стіні
Кружляв ще трошки, опускавсь поволі.

Живим він був улітку і зеленим,
Сухим сьогодні прилетів до мене.
Чому постукав у моє вікно?

Це – вісник вічності життя, не смерті.
Хто був живим, цього повік не стерти.
Поглянь: бруньки побільшали давно.
(Іван Коваленко)