120 років від дня смерті Івана Івановича Манжури

Леся Степовичка

Іван Манжура

Віє вітер, кличе зливу,

Старий дуб хитає.

Зажурився хлопець сивий,

Що долі не має.

Стогне серце від зажури -

Ні тата, ні мами

У блукальника Манжури,

В сироти Івана.

По кутках розсілись злидні,

В очі заглядають,

Не всякдень людоньки бідні

Хлібець в хаті мають.

Розкажіть-но, добрі люди,

Ви мусите знати,

Як було, як далі буде,

Чи добра нам ждати.

Я з холщової торбини

Олівця дістану.

Заспівайте, діду, пісню,

Ту, що Січ співала.

Кожну пісню, кожну думу

Зберу по зернятку,

Та и посію у свій зошит

На спомин нащадкам.

Ой, яка гірка горілка,

А доля ще гірша.

Степ - мій тато і домівка,

Діти мої - вірші.

Моя мати - Україна,

Співа, плаче й мріє.

Напишу їй про Трьомсина,

Поему-надію.

Я був слабкий та голодний,

А він буде сильний.

Меч могутній, дар народний

В руках у Трьомсина.

Він нічого не боїться,

Він Змія здолає.

Ще Вкраїна усміхнеться,

Ще Січ погуляє...

Прочитайте цю поему,

Як мене не стане.

Та згадайте про бідаху,

Манжуру Івана.